Особливості нашого менталітету такі, що ми не вчимося на власних помилках, не пам‘ятаємо власних досягнень. У часи, коли в українському футболі робляться відчайдушні спроби створити на додаток до "Динамо" інші клуби європейського рівня, вельми доречно згадати, що така спроба вже була. Я не маю на увазі короткочасні спалахи "Зорі" чи "Шахтаря" у сімдесяті роки; мова йдеться про дніпропетровський експеримент початку 80-х, завдяки якому "Дніпро" впродовж цілого десятиріччя вважався клубом, не гіршим за грандів радянського й українського футболу. Власне, він і сам вважався грандом.
       Либонь, не треба нагадувати, що прорив "Дніпра" пов`язаний з іменами двох людей - Володимира Олександровича Ємця та Геннадія Опанасовича Жиздика. Але мало хто згадає, що цих фахівців запросили для рятування "Дніпра", збереження йому місця у вищій лізі. А вони за два роки створили диво, зробивши команду чемпіоном, а Протасова, Литовченка, Краковського, Тарана та інших - зірками союзного та європейського рівня. ...Володимиру Олександровичу Ємцю нині було б лише шістдесят три. Та його життя трагічно обірвалося майже тринадцять років тому, й він не встиг розповісти людям про свою долю, залишившись у пам‘яті лише тих, хто був поруч. Але продовжують справу свого батька двоє синів - Ігор та Олег, і кому, як не їм, треба розказати, що ж це була за людина - Володимир Ємець, легендарний тренер легендарної команди.

       З Ігорем Ємцем, членом тренерського штабу маріупольського "Металурга", ми розмовляли більше двох годин. І (хоча, можливо, я й помиляюсь) мені вдалося скласти уявлення про його батька не лише з розповіді, але й із спостережень за самим Ігорем Володимировичем. Відвертість, доброзичливість, відданість футболові - все, що чув про Володимира Ємця, побачив і в його сина. І ще - постійну сигарету в руках, як засіб проти стресів. Як і в батька.


"ТАТО З МАМОЮ ПОЗНАЙОМИЛИСЯ НА ТАНЦЯХ"
       - Уперше ім‘я Володимира Ємця стало відомим ще до Дніпропетровська, в зв‘язку з районним містечком Дніпропетровської області - Нікополем. Саме звідти й є моя родина по лінії батька. Мама й тато Володимира Олександровича були корінні нікопольчани, там же народився й він сам, у звичайній робітничій родині.
       Футбол для батька, як і, певно, для всього покоління перших повоєнних років, був єдиним коханням - тим, що збереглося на все життя. А від того, що часи були важкі, стадіони зруйновані війною, і грати доводилося на пустирях ганчір‘яним м‘ячем, футбол ставав ще дорожчим, перетворюючись з гри на своєрідну релігію.
       І батько вирішив залишитися в ньому назавжди. Професійних команд тоді не існувало, і Володимир Ємець, працюючи вальцювальником на Нікопольському трубному заводі, почав грати за місцевий "Трубник". Його швидко помітили тренери команд майстрів - запрошували до "Дніпра" й навіть київського "Динамо". У Дніпропетровську батько деякий час був, але швидко повернувся додому - є такі люди, для яких рідний дім понад усе.
       Тоді ж Володимир Ємець познайомився з майбутньою дружиною, моєю мамою - Валентиною Іванівною. Вона походила з родини педагогів: прабабуся, бабуся були вчительками, й сама Валентина Іванівна 29 років вчителювала в початкових класах, була народним депутатом Нікопольської міськради двох скликань, нагороджена медаллю "За доблесну працю".
       Познайомилися вони, як завжди в ті часи, - на танцях. Спочатку до моєї мами залицявся старший брат батька - Леонід, а батько був, так би мовити, на другому плані. Але він мав рішучий, цілеспрямований характер, звик завжди досягати мети, і одного разу сказав дівчині: "Ти будеш моєю дружиною". Так з`явилася родина Ємців, у якій 1958-го року з’явився я, а за п`ять років - мій брат Олег.
       Досягав свого батько й на полі. Спочатку був центральним нападником, майже в кожній зустрічі забивав, переважно, головою. Але з часом далася взнаки схильність до повноти, й він став грати в центрі оборони - іноді переднім оборонцем, іноді - останнім, залежно від тренерської тактики. У набуванні тренерського досвіду Володимир Ємець мав чудових учителів. З "Трубником" працювали кваліфіковані тренери, як, наприклад, москвич Микола Петрович Морозов. "Трубник" грав у класі "Б", досяг непоганих результатів. Найвищим досягненням його стало четверте місце в класі "Б" - досить гарний показник для такого міста, як Нікополь - невеличкого провінціального районного центру з населенням 120 тисяч. Четвертим "Трубник" став 1969 - тоді його вже тренував мій батько.


"ВБОЛІВАЮЧИ ЗА "КАРПАТИ", БАТЬКО ОБСМАЛИВ ПАЛЕЦЬ"
       Футбол у Нікополі любили завжди, а кожен матч був справжнім святом. 5-6 тисяч уболівальників - ось постійна аудиторія, що збиралася на трибунах стадіону. З дитинства полюбив футбол і я, тож найбільшим покаранням було, коли через якісь проблеми в школі мене не відпускали на матчі. Але кожного разу, коли мати їхала на футбол, я вилізав через кватирку на вулицю й ішов на стадіон - вболівати за "Трубник" та рідного батька. А після поєдинку, коли мати ще залишалася чекати батька, тим самим способом повертався додому й чекав повернення батьків ображений. Батько не намагався прищепити любов до футболу ані мені, ані братові - вона виникла сама собою. Ані на краплину не жалкую про це, адже впевнений: наша доля була вирішена завчасно. Ми з братом полюбили футбол, навіть не дивлячись на те, що бачили на прикладі батька, яка це важка праця. Те, що бачили вболівальники чи колеги по роботі, - зовсім не те, що спостерігали ми: безсонні ночі, пачки викурених сигарет після поразок... 1959-го року батько закінчив кар‘єру гравця й через кілька років отримав запрошення очолити "Трубник". І тут він уперше дізнався - яка це невдячна справа. Керівництво вимагало виключно перемог, а ситуація, в якій Володимир Ємець прийняв команду, була не найкращою. Ускладнювалось питання й тим, що батька знали чи не всі мешканці міста, й кожен вважав за потрібне спитати - коли будуть перемоги? Перемоги прийшли пізніше, 1969-го, коли "Трубник" здійснив стрибок з 18-го на четверте місце. Але яких це нервів коштувало старшому тренерові команди, знали тільки він та ми. Саме з 1969 роком пов`язаний характерний епізод, який я запам`ятав на все життя. Транслювався фінальний матч Кубка СРСР, у якому ростовським армійцям протистояли першолігові тоді львівські "Карпати". І батько так хвилювався за українську команду, що обсмалив собі сигаретою палець і... навіть не відчув болю. Проте коли львів`яни забили переможний м`яч, у нас вдома було справжнє свято; таким було ставлення Володимира Олександровича до футболу як роботи й як гри. Але навіть тоді, коли все робиш гарно, життя буває невдячним. Наприкінці 1970 року батько посварився з керівництвом спортивного клубу й залишив "Трубник". До того ж, у цей час відбулося скорочення класу "Б", і Нікополь залишився без команди майстрів. На довгих п`ять років.


"ТРУБНИК" ПРОТИ "КОЛОСА"
       Нікопольський "Трубник" існував після цього ще два-три роки, поступово згасаючи. А поруч з ним почала зростати нова команда - "Колос". Тренував її Володимир Ємець.
       Близько року батько був безробітним. А наприкінці 1971-го у першого секретаря Нікопольського райкому партії виникла ідея створити гарну футбольну команду на базі всього Нікопольського району. Тоді ж він запросив на посаду старшого тренера Володимира Олександровича. У той момент неможливо було повірити, що за десять років команда сперечатиметься за місце у вищій лізі. Починалося все з районної футбольної команди "Сільгосптехніка", яку очолив Володимир Олександрович. "Основу" нового колективу склали гравці, яких батько відібрав у ході першості Нікопольського району. Троє з них - Віталій Очкуренко, Віктор Бульба й Володимир Вебер - пройшли з батьком весь шлях од першості району до чемпіонату СРСР серед команд першої ліги. "Сільгосптехніка" стала чемпіоном Дніпропетровської області й здобула право участі в першості України серед команд колективів фізкультури. Для досягнення завдань, що були поставлені перед командою, першим секретарем Нікопольського райкому партії, Героєм Соціалістичної Праці Володимиром Івановичем Остапченком було прийняте рішення про створення міжколгоспного спортивного клубу "Колос".
       Створити подібний міжколгоспний спортивний клуб, єдиний в Радянському Союзі, примусило життя, адже іншого шляху в людей просто не було. Прорахували, як має фінансуватися команда; система створювалася така, що на утримання міжколгоспного спортивного клубу мало відрахуватися по кілька копійок з кожного гектара землі. Провідним видом спорту в клубі був футбол, але розвивалися також волейбол, легка атлетика, штанга, інші види. Влаштовувалися чудові свята, наприклад, день урожаю, запрошувалися відомі артисти. Саме в той час я познайомився з Геннадієм Хазановим, Володимиром Винокуром, Михайлом Боярським, які приїздили на різноманітні свята до Нікополя та Чкалова. Зазвичай, у цей день влаштовувався фінал кубка району з футболу... На початку 70-х найнапруженішим матчем для "Колоса" було дербі проти "Трубника". Більша частина міста вболівала за "Трубник", адже "Колос" ще був невідомою командою. Але життя довело, що долю команд визначають люди, які в ній працюють. "Трубника" невдовзі не стало, а в цей же час "Колос" побудував у селищі Чкаловому біля Нікополя справжню футбольну базу.
       Визначальну роль у становленні команди зіграв Володимир Іванович Остапенко, перший секретар райкому партії. Я в своєму житті зустрічав небагато людей, які були б так віддані футболові. Коли Володимир Іванович запрошував мого батька на роботу, була розроблена спеціальна програма, згідно з якою в 1975-76 роках команда має вийти в другу лігу, а 1980-го - в першу. Це була фантастика, в яку важко було повірити, особливо для Нікопольського району з його тридцятьма тисячами мешканців. Але все це стало реальністю. Уже в 1974-му "Колос" грав у всеукраїнських змаганнях команд колективів фізкультури й посів друге місце після ждановського "Локомотива", того ж року "Колос" став володарем всесоюзного Кубка "Золотий колос". Наступного року цей приз знову поїхав до Нікополя, а в змаганнях колективів фізкультури "Колос" переміг. Це означало виконання вищезгаданого першого пункту програми - здобуття путівки до другої ліги. У Нікополі знову з`явилася команда майстрів.


ЖИЗДИК
       Нині важко здогадатися, скільки титанічної праці було вкладено в цей успіх. Але все це відбувалося в мене на очах: робочий день починався о шостій ранку й закінчувався отоді, коли було потрібно. Але люди бажали щось зробити й отримували від цього задоволення.
       Біля витоків"Колоса" стояла ще одна людина - Геннадій Опанасович Жиздик, якого батько запросив на посаду голови спортклубу, узгодивши призначення з Володимиром Івановичем Остапченком. Як створився "тандем" мого батька з Жиздиком, сказати не можу, адже на момент мого народження вони вже були знайомі. Геннадій Опанасович - учасник Великої Вітчизняної війни, втратив на ній руку, був вельми неординарною особистістю. Розумна людина, талановитіший керівник, він не уявляв свого життя без футболу, свого часу й сам грав. Моя перша згадка про Жиздика пов`язана з його роботою адміністратором у криворізькому "Кривбасі", саме тоді я побачив Геннадія Опанасовича ще хлопцем. Певно, мій батько добре знав Жиздика як людину й особистість, і розумів, що тільки він здатний допомогти йому в справі, яку вони починали. Були однодумцями тривалий час - до того моменту, коли між моїм батьком та Геннадієм Опанасовичем стали люди, які змусили Володимира Олександровича Ємця залишити "Дніпро", а за півтора року - "провести" на пенсію Жиздика. Але про це - згодом...
       Разом із зростанням нікопольського "Колоса" зростав у футболі й я. Починав у Євгена Васильовича Холодковського - на той час єдиного дитячого тренера в Нікополі. Вихованцем Євгена Васильовича були Леонід Шмуц, Сергій Шавло й ще багато-багато хлопців, які полюбили футбол завдяки йому. Я теж вельми вдячний цій людині за все, що вона мені дала.
       До сьомого класу я займався в нікопольському ДЮСШ у Холодковського, а в 1974 році поїхав до київського спортінтернату, де тренувався у Володимира Григоровича Киянченка. Це був новий етап, який тривав по десятий клас. Чудові були роки... Володимир Григорович - талановита людина, яка все своє життя присвятила вихованню дітей; нині це тренер, який досяг найкращого результату для нашого українського футболу, вигравши зі своїми хлопцями в 1994-му бронзові нагороди першості Європи серед юнаків.
       У спортінтернаті я познайомився з багатьма хлопцями, які нині вже працюють тренерами. Жив у одній кімнаті з Толею Саулевичем, який потім грав у львівських "Карпатах". Разом з нами навчалися Вітя Каплун, Валя Крячко; у випуску, на рік молодшому, були Сергій Краковський, Олег Таран, Мишко Олефіренко. Уже тоді я ввійшов у футбольне життя України, з більшостю підтримуємо стосунки й зараз.
       Окремо скажу про Олега Тарана. Ми з ним познайомилися ще в 1972 році в Орджонікідзе, де проходив фінал обласної першості на приз "Шкіряного м`яча". І ось уже майже три десятки років підтримуємо дружні стосунки, тим більше, що доля звела нас пізніше в "Дніпрі". Завдяки батьку...
       А потім був мій дебют у "Колосі", й це була помилка. Завжди кажуть, що треба вчитися на чужих помилках, але в житті чомусь вчимося на своїх. І тепер я вже добре розумію, що не треба було згоджуватися на цю пропозицію (до речі, запрошував не батько, а Геннадій Опанасович Жиздик). Адже мав інші пропозиції - Віктор Степанович Жилін запрошува до "Кривбасу", Володимир Григорович Аксенов - до полтавського "Колоса". Треба було залишити Нікополь, адже грати в команді, де твій батько - старший тренер, не є правильним рішенням. У 1978 році "Колос" брав участь у зональних змаганнях Кубка СРСР у Вірменії, де, окрім нас, грали львівські "Карпати", одеський "Чорноморець", єреванський "Арарат", івано-франківський "Спартак" та "Жальгіріс" з Вільнюса. Я провів усі матчі за "Колос" на позиції останнього оборонця й був запрошений Іштваном Секечем до "Карпат". У Львові на той час уже грали Толя Саулевич і Юрко Суслопаров, ми вже загадували на майбутнє - Юрко буде переднім оборонцем, я - останнім... Але своє вагоме слово сказав батько. Я тоді вже навчався в Київському інституті фізкультури, мій перехід не знайшов розуміння в нього. Я дуже шкодую. Адже це лише зовні здається, що синові легше, коли батько - тренер; насправді вимоги ще більші. А головним було те, що перед "Колосом" ставилися завдання, які мали бути виконані. На моїй позиції грали такі досвідчені гравці, як Петро Найда, Володимир Нечаєв, покійний Віталій Фейдман, і мені вельми важко було пробитися в основний склад. Ризикувати ніхто не хотів, і на позицію, яка вимагає знань і досвіду, завжди ставили футболіста, здатного принести результат. Дубля тоді не було, й довести свою спроможність без ігрової практики просто не уявлялося можливим. Не на користь мені, але на користь результату батько приймав ті рішення, які вважав потрібними, й це визначило мою подальшу долю, як футболіста. А вимоги... Вони справді були більшими. Саме так розуміли футбол Жиздик і Ємець.
       На жаль, повторив мою долю й брат. Мав запрошення до другої ліги, але - не пішов. Треба було наполягати на своїх рішеннях, і все було б інакше. Нехай ми не мали такого таланту, як Володимир Безсонов, який почав грати в київському "Динамо" в десятому класі, але бажання в нас було не менше. Утім, час не повернеш, рішення прийняті, й залишається лише гадати, як повернулася б доля.


"ФУТБОЛ НЕ ЗНАЄ СЛОВА "ЗАВТРА"
       І Остапченко, і Ємець, і Жиздик розуміли: аби мати змогу вийти в другу лігу, насамперед треба мати матеріально-господарчу базу. До цього завдання поставилися з повною відповідальністю, й створити її вдалося. Недарма багато футболістів, що пройшли через "Колос", називають його першим професійним клубом Радянського Союзу: між керівництвом району, клубом і футболістами стосунки були чисто професійними. Ми були одягнені краще за всіх, жили на зборах в готелі "Ялта"; завдяки Володимиру Івановичу Остапченко жодних організаційних проблем у нас не було. А батько з Жиздиком професійно робили свою справу, здобуваючи необхідний результат. Нинішня піраміда будь-якого клубу будується за схемою: президент - головний тренер - команда. Тоді ця вісь була витримана від початку до кінця й це принесло успіх.
       "Колос" здобував собі авторитет не лише вдалими виступами в другій лізі. У 1977 році, після перемоги над командою першої ліги запорізьким "Металургом" у Кубку СРСР, жереб звів нас з вищоліговим тбіліським "Динамо", де в ті часи "сяяли" Давид Кіпіані, Володимир Гуцаєв, Олександр Чивадзе, Тенгіз Сулаквелідзе, Віталій Дараселія.
       Перший матч грався в Нікополі, й п‘ятнадцять тисяч уболівальників підтримували своїх земляків. І вони не програли - хоча Кіпіані вдалося відкрити рахунок, "Колос" відновив рівновагу. Зустріч-відповідь у Тбілісі була ще бойовитішою. Після першого тайму - 0:0, а на початку другого Віктор Бульба з аута кинув м‘яч у штрафний майданчик господарів Павлу Басову, той переадресував його Валентину Прилепському, й останній одним дотиком відкрив рахунок... Час спливав, динамівці атакували й за кілька хвилин до закінчення зрівняли-таки рахунок. Це зробив Олександр Чивадзе, й саме він у додатковий час ударом з одинадцятиметрової позначки приніс тбілісцям важку перемогу. Після матчу до Володимира Олександровича Ємця підійшов Коте Махарадзе й високо оцінив гру "Колоса"...
       По здобутті місця в другій лізі одразу перед командою було поставлене завдання: впродовж чотирьох-п‘яти років здобути путівку до ліги першої. Це, знов-таки, здавалося настільки неймовірним, що ніхто в таку мету не вірив. Ніхто, окрім трьох вищезгаданих людей та футболістів, які запрошувалися. Команда в основному комплектувалася немісцевими гравцями, адже було завдання, й воно мало виконуватися в стислі строки. Але поруч з досвідченими футболістами набували досвіду вихованці місцевого футболу - Віктор Бульба, Георгій Колядюк, Сергій Кириєнко. Футбол не знає слова "завтра". Учора все було зроблено, була готова база, поле. Поле в Нікополі було серед найкращих у СРСР, його доглядали п`ять-шість колишніх футболістів. Вони отримували невелику зарплату, але, як футболісти, знали, що таке якість поля, й ставилися до нього відповідно. Загалом усе будувалося на професійному ставленні до справи. Кадри вирішують усе, й добір людей на кожне місце дозволяв поставити за мету першу лігу. 1975 рік - восьме місце, 1977-й - триває, 1978-й - друге, й, нарешті, 1979 року ми стали чемпіонами України й здобули путівку до першого союзного дивізіону. Причому там нам не довелося вирішувати надто складних проблем - комплектація в попередні роки була проведена на потрібному рівні й, почавши грати в першій лізі, "Колос" зберіг кістяк команди.
       Кольори нікопольського "Колосу" захищали такі відомі гравці, як В. Мукомелов, В. Притулін, О. Дамін, О. Приставка, Б. Шуршин, В. Нечаєв, А. Сиденко, П. Яковенко, В. Куцев, С. Кириєнко, В. Журавльов, О. Погорелов, В. Шевченко, С. Волковий, В. Вязовський, М. Пилипенко, А. Кудя, А. Біда, Г. Колядюк, В. Бульба, А. Куцев, Л. Салабуда, І. Блажевський, С. Ходирев, І. Ємець. Капітаном, або, за висловом батька, "лідером" команди був Ігор Надєїн. Володимиру Олександровичу та Геннадію Опанасовичу допомагали тренери: В. В. Вебер, А. О. Азаренков, Є. М. Кучеревський, лікар команди - В. В. Молчан, адміністратор - В. Очкуренко. Це були ті, хто склав "зіркову команду" Нікополя всіх часів.
       Батько, без сумніву, був талановитою людиною. На його прикладі я зрозумів, що тренером треба лише народитися. Можна отримати якісь знання на курсах, але зміст тренерської роботи не викладається. Це - від Бога. У "Колосі" це розуміли всі, й насамперед - Геннадій Опанасович Жиздик. Вони з батьком довго працювали разом, але я не чув, щоб Жиздик на лавці запасних бодай раз порадив Володимирові Олександровичу, кого треба міняти. Старший тренер виконував свої обов`язки, до яких входили тренувальний процес, психологічний настрій команди, комплектація, а Геннадій Опанасович займався організаційною роботою. Мав місце чіткий розподіл праці, й це був єдиний можливий шлях у стосунках між цими двома людьми...
       Увійшовши до першої ліги, "Колос" одразу посів п`яту сходинку. Хтось радів за нас, хтось - заздрив, кажучи, що ми - "Колос" на глиняних ногах", який обов`язково зникне. Тож, почавши свій другий сезон в першій лізі з п`ятої сходинки, "Колос" закінчив його також п`ятим, але - без Ємця й Жиздика...
       Про те, що Володимир Олександрович і Геннадій Опанасович переходять до "Дніпра", я дізнався в Кишиневі, влітку 1981 року. Ми грали на виїзді з "Ністру" (зіграли - 2:2), а напередодні ввечері батько покликав мене до себе в номер. Зазвичай нічого гарного виклики до керівництва не приносять, тож прийшов я, вельми хвилюючись. Але те, що почув, привело мене в шоковий стан: усе, що зробили за десять років, потрібно було залишити. Батько сказав, що запрошений до "Дніпра" разом із Жиздиком, і це питання вирішене на рівні першого секретаря обкому партії Качаловського й узгоджене з Володимиром Івановичем Остапченком.
       Потрібна була їхня згода. Я промовчав, але вже вдома, на сімейній "нараді" ми вирішили, що з Нікополя їхати не варто. "Дніпро" був у складному становищі, а в Нікополі все було налагоджено. Володимир Олександрович навіть жартував: "П`яте місце в першій лізі я здобуду, керуючи по телефону".
       І все ж перехід відбувся. По-перше, зіграло свою роль людське честолюбство, в гарному розумінні, можливість спробувати себе на новому рівні. По-друге - було прохання Остапченка й рішення обкому, яке важко ігнорувати. Домовленість була на півроку - тобто для вирішення завдання збереження прописки в вищій лізі. Але вже в процесі роботи з‘ясувалося, що можна замахнутися й на більше.


"СПАСИБІ ПАРТІЇ... ЩО НЕ ЗАВАЖАЛА"
       Успіхи "Колоса" не всім були до вподоби, тим більше, що саме в 1981 році "Дніпро" опинився у величезній кризі. Але ревнощі Дніпропетровська були подолані, й у середині сезону Володимира Ємця та Геннадія Жиздика запросили рятувати обласну команду, яка посідала "тверде" останнє місце в вищій лізі. Але й по сьогодні в Дніпропетровську є люди, які сприймали це призначення неадекватно. Що тільки не казали про нікопольських фахівців: називали їх "колгоспними тренерами"... Але батько не ображався, адже розумів: скільки людей, стільки й думок. Не вірили нікопольцям.
       Але в них повірив перший секретар обкому партії, повірив Макаров - директор заводу "Південмаш", який дуже любив футбол і був фактично господарем команди. Тоді "Дніпром" займалися серйозно - окрім заводу, допомагав обком; безпосередньо команду курирував другий секретар обкому партії, а Макаров узагалі розбирався в проблемах "Дніпра" до найменших дрібниць. Усе це допомогло Ємцю й Жиздику в ситуації, що вони опинилися. А становище було катастрофічним, і довелося швидко робити кроки щодо комплектування. Контрактів у футболістів тоді не було, тож із Нікополя одразу запросили Ігоря Надеїна, Олександра Даміна, Олександра Погорєлова, Бориса Шуршина - тобто майже весь кістяк "Колоса" переїхав до Дніпропетровська. Але це був двосторонній рух: з "Дніпра" в Нікополь поїхали футболісти, які на той момент не влаштовували команду вищої ліги, не могли вирішити її завдання. Це не означає, що вони були слабшими - просто їхня психологія, ставлення до справи були іншими.
       Особлива увага приділялася добору тренерських кадрів. Згадаймо Володимира Володимировича Вебера, який працював з батьком у Нікополі - фахівця високої кваліфікації; допомагав батьку Анатолій Олександрович Азаренков - людина, яка достеменно знає футбол. Насамперед, він був і залишається неперевершеним фахівцем з функціональної підготовки гравців - таких навантажень, як у Азаренкова, не доводилося відчути більше ніде. На кожному місці був справжній спеціаліст своєї справи, й життя підтвердило, що всі вони - неординарні особистості: Анатолій Олександрович працює з "Чорноморцем", Володимир Володимирович - із "Зімбру".
       Значно змінився організаційний бік справи. Була створена популярна в нинішні часи піраміда, коли під "Дніпром" у першій лізі був "Колос", у другій - "Колос" (Павлоград), "Кривбас" (Кривий Ріг), "Металург" (Дніпродзержинськ). Усі ці команди поєднали в єдине господарство, яке працювало на "Дніпро". Відбувалися рокировки: перспективний хлопець їхав до Дніпропетровська, а на заміну віддавали гравця з дубля, який через якусь причину не влаштовував "Дніпро". Але інтересів футболіста завжди дотримувалися, сплачували зарплату, як у вищій лізі і, якщо він "додавав", забирали назад. Так було з покійним Миколою Кудрицьким, вихованцем Нікопольського спортінтернату. До речі, великою заслугою Ємця й Жиздика було створення цього інтернату, де були виховані Павло Яковенко, Микола Кудрицький, Сергій Беженар, Микола Медін, Віталій Пантилов, Олександр Омельчук, Костянтин Бабич. Нині в нас у Маріуполі грає четверо нікопольчан - це найкращий показник правильного підходу до справи.
       Років десять тому Микола Петрович Павлов подарував мені на день народження касету із святкування першого чемпіонства "Дніпра", де звучить промова мого батька. І перші слова там були такі: "Багато хто думав, що ми створили хитру систему. Але ми створили не хитру, а розумну систему, і ось (тут він показав на сцену, де сиділи гравці "Дніпра" - чемпіони Союзу) плоди цієї системи".
       До речі, саме там прозвучав і вислів Володимира Олександровича, який значною мірою визначив його подальшу долю: "Дякую партійним, радянським, профспілковим та комсомольським органам (тут батько витримав паузу, й усі чекали, що він скаже далі) за те, що нам не заважали працювати". Після цих слів Геннадій Опанасович схопився за голову й тихенько сказав: "Володю, що ти кажеш..."


"У РОЗДЯГАЛЬНІ ГОСПОДАР - СТАРШИЙ ТРЕНЕР"
       Але в словах Володимира Ємця була чиста правда. Керівництво поставило завдання, а до тренерської праці ставилося з повагою. Іноді висловлювали деякі побажання щодо того, кого ставити в склад, але батько був жорсткою людиною в цьому розумінні. Ще в Нікополі в нього стався з аналогічного приводу невеличкий конфлікт з Володимиром Івановичем Остапенком, коли той зайшов у роздягальню. Батько замовчав, а потім, дивлячись у бік, сказав: "У роздягальні господар - старший тренер". Володимир Іванович усе зрозумів і вийшов; більше його в роздягальні не було...
       Шлях до чемпіонства був неймовірно важкий. Поступово вирішувалися питання комплектування. До основного складу поступово підпускали Литовченка й Протасова, чудово розуміючи, що їм, тоді "зеленим" хлопцям, треба звикнути до трибун, до атмосфери на футбольному полі - тобто придбати психологічну впевненість. Лише після цього гравець може щось демонструвати. Батько добре розумів значення психологічного чинника, адже був великим психологом. Характерний момент. У 1981-му році "Колос" грав на Кубок Радянського Союзу проти "Локомотива" (Москва) в Артеці. Від перемоги в цьому матчі залежало - чи зможемо вийти до чвертьфіналу, де суперником мав бути харківський "Металіст" (і, відповідно, з’являлась можливість вийти до півфіналу, що давало значки майстрів спорту). І ось зайшли ми тоді на настанову до люксу в готелі "Ялта". Усі в нервовому напруженні. Тут батько вмикає магнітофон, і лунає пісня Висоцького "Он вчера не вернулся из боя". Слідом Володимир Олександрович називає склад, і команда вирушає на поєдинок...
       Мешкаючи в Нікополі, я їздив на всі домашні матчі "Дніпра" й мав можливість часто зустрічатися з батьком і Геннадієм Опанасовичем. Їх завжди цікавив стан справ у "Колосі", атмосфера в команді. Я в свою чергу ділився з ними думками про гравців першої ліги, яких міг бачити, працюючи в нікопольській команді. Таким чином, у "Дніпрі" з`явилися О.Чередник, Є.Шахов, І.Вишневський, О.Гуйганов; я був причетний і до переходу в Дніпропетровськ В.Тищенка. Але це - лише один напрямок. Був тренерський штаб, куди надходила інформація про всіх футболістів, які цікавили "Дніпро". Наприклад, Сергія Пучкова з одеського СКА запрошували й "Чорноморець", і київське "Динамо". Але Сергій обрав "Дніпро", адже дніпропетровці були наполегливіші. Подейкують про якісь суперумови, що були в "Дніпрі"; це не зовсім відповідає дійсності. Умови були непогані, але головним вважалося те, що Ємець і Жиздик їх виконували, постійно дотримуючись свого слова. Футболісти їм вірили й відповідали повною самовіддачею на полі.


"КОЛОС" У КРОЦІ ВІД ЕЛІТИ"
       Перш, ніж почати розповідь про чемпіонське сходження "Дніпра", повернемося до долі "Колоса", з якого пішли Ємець та Жиздик.
       У 1982 році "Колос" посів третє місце в першій лізі й був у одному кроці від вищої. Достатньо було в передостанньому турі переграти вільнюський "Жальгіріс", і команда районного центру з`явилася б у еліті радянського футболу. Зрозуміло, це не могло сподобатися московським футбольним чиновникам, адже в черзі на вихід до вищої ліги тоді стояла половина республік Радянського Союзу...
       У 1984-му "Колос" опинився в скрутному турнірному становищі, що було пов`язано з неправильною комплектацією та особою тодішнього головного тренера. В.І.Остапченко продовжував підтримувати гарні стосунки з В.О.Ємцем та Г.О.Жиздиком (хоча були в Нікополі люди, зацікавлені в їх розриві), і по рекомендації батька "Колос" очолив тоді ще слухач Вищої школи тренерів Геннадій Лисенчук.
       До 1987 року команда вдало виступала в чемпіонаті СРСР. А потім почалися проблеми: в газеті "Комсомольская правда" з`явилися дві статті, як нині кажуть, "замовлені". Почалися перевірки відповідними органами, що одразу відбилося на стані справ у клубі й команді. В.І.Остапченко пішов з посади першого секретаря райкому партії.
       Саме в цей час "Колос" очолив Микола Павлов, випускник ВШТ. Становище було вкрай важке, але, як каже Микола Петрович, "чим гірше, тим краще. Усе, що погано починається, добре закінчується". Щоправда, цей вислів стосувався лише кар`єри самого Павлова, а не долі команди. Нас рік водили по прокуратурі; я за цей рік пояснювальних написав стільки, скільки не писав за все життя. Зрештою керівництво району порадило нам "збавити оберти" й піти в другу лігу. Утримувати команду першої ліги вже не хотіли. До влади прийшли люди, які не хотіли займатися футболом. Футболісти змінили своє ставлення, й їх можна зрозуміти, адже звикли до виконання умов. За нашими спинами почали "здаватися" матчі. Микола Петрович пропрацював до серпня й ліг у лікарню на операцію, адже більше не зміг витримувати це безладдя. Я був людиною місцевою, тому залишився виконуючим обов`язки головного тренера. Було мені тридцять років.
       На цій посаді я був два місяці - до закінчення чемпіонату. Останній матч, уже вилітаючи з першої ліги, ми грали із ростовським СКА. І на настанові я сказав хлопцям (більшість з них були нікопольчани та дніпропетровці, що працювали з батьком): "Це останній матч команди в першій лізі - більше вона туди ніколи не повернеться. Тож вшануймо пам`ять тих людей, які створили цю команду своїми руками, своїм розумом, своїм талантом, які поклали на неї своє життя, й доведемо всім, що вміємо грати, як і раніше".
       Це було поховання. Ми обіграли ростовський СКА - 3:0. На матчі були присутні мої друзі з Кривого Рогу, вони запитали: "Ігоре, як така команда вилітає з першої ліги?" Відповісти було нічого.


"НА ЧЕСТЬ СВЯТА - АМНІСТІЯ"
       З Миколою Павловим ми почали працювати разом у 1988-му, але знайомство відбулося раніше, в 1983-му. За тур до матчу із "Спартаком", фактично - фінального в боротьбі за звання чемпіона СРСР, "Дніпро" приймав московське "Динамо", й Микола Петрович був капітаном команди. На настанові батько йому сказав: "Колю, це твій останній матч у цьому чемпіонаті". У Павлова тоді була жовта картка й, отримавши ще одну, він автоматично пропускав матч із "Спартаком". Батько був віщуном - життєвий досвід це дозволяв; у поєдинку з "Динамо" Павлов отримав другу жовту картку й проти спартаківців не вийшов. А після цього матчу ми з Сашком Приставкою випадково заїхали до Миколи додому. Упродовж двох днів ми спілкувалися, й я зрозумів, що наші погляди на футбол значною мірою збігаються. З того дня почалася наша дружба, за яку я вдячний долі.
       Саме Миколі Павлову довелося стати капітаном тієї команди, що під орудою батька стала чемпіоном. Чемпіоном повністю непрогнозованим, адже напередодні сезону-83 завдання здобути "золото" не стояло. У 1982 році "Дніпро" посів дев`яту сходинку й наступного року планував потрапити в шістку найкращих. Але впродовж сезону завдання було скориговане.
       На проміжному фініші команда Ємця була шостою, а на початку другого кола ввійшла до групи лідерів. Команди були міцні - за кожною стояв перший секретар обкому або ЦК партії. Але на першому плані завжди був талант і професійне виконання обов`язків керівництвом команди. І в цьому розумінні батько був великою людиною - разом з Жиздиком він створив клуб, який упродовж десятиріччя був серед грандів радянського й пострадянського футболу.
       На відміну від Києва, Москва не була зацікавлена в нашому злеті, тим більше, що головним конкурентом "Дніпра" був "Спартак". Тиск відбувався, насамперед, через суддів. І те, що його змогли подолати... Працюючи перший рік з Павловим у Маріуполі, ми намагалися врятувати "Металург" од вильоту з вищої ліги України. І за кількістю зусиль, витрачених на це, тринадцяте місце в 1998-му для мене набагато важливіше, ніж п`яте в минулому... У мене вдома невеличкий офіс нашого клубу в Києві - тут простіше вирішувати питання, якими я займаюся; дружина завжди поруч, тому бачила нашу працю. І одного разу вона, добре знаючи Жиздика, сказала: "Я тільки тепер розумію велич твого батька й Жиздика. Скільки ж зусиль треба було витратити, аби зробити "Дніпро" чемпіоном Радянського Союзу, якщо зберегти команду в вищій лізі України так важко..." Але важко здобути чемпіонство, та ще важче зберегти свої позиції серед лідерів. Після останнього матчу із "Спартаком" ми, взявши з собою бабінний (тоді ще) відеомагнітофон, поїхали до батька разом із Олегом Тараном, Сергієм Краковським, Сергієм Пучковим. Олег Таран у тій зустрічі забив троє м`ячів, і ми цілу ніч дивилися їх, зрозуміло, під шампанське. Батько того дня разом із мамою поїхав до друзів у село. А вранці повернувся, адже наступного дня, сьомого листопада, команда мала йти на парад. Зайшов, подивився на шампанське; я думав - вживе якихось заходів, але він сказав: "На честь великого свята вам усім - амністія, й тобі - (окремо показав на мене) також. Але завтра свята закінчуються".
       Двоє років після того "Дніпро" здобував третє місце, й саме це, а не чемпіонство, здобуло їй визнання в футбольному світі. Було запаморочення від успіхів у молодих хлопців, але Ємець і Жиздик змогли відшукати потрібні слова, аби не дати розвинутися цим хибним вадам, змогли відшукати важелі, необхідні для керування командою. Щоправда, лише до певного часу, адже саме відносини тренера з гравцями стали однією з причин уходу мого батька з "Дніпра".

Записав Дмитро КОРОТКОВ